Розмова на тему філософії і націоналізму (ч. 2)

Початок розмови

Святослав Вишинський:

Нарешті, теза про те, що нація є вищим типом організації спільноти, є вкрай спірною. Вона була вірною в модерні, але є абсурдною для премодерну (Традиції) – і так само неадекватною для постмодерну. Сама історія це доводить: національні організми розпадаються, віртуалізуються, національні суверенітети органічно та загалом безконфліктно усуваються глобалізацією. На кону наднаціональні утворення, тобто фактично імперії (союзи, блоки), в яких може зберігатись етнічність, але суто національному (як державному і суб’єктному) немає місця. Характер суспільних та економічних відносин сам зняв націоналізм з порядку денного. Сучасні ж праві в Европі, якщо і отримують підтримку, то, швидше, не за національні тези, а за антиімміграційну риторику (яке є питанням макрорівня – расовим та економічним, а не вузьконаціональним).

Андрій Іллєнко:
 
На сучасному етапі йдеться скоріше не так про «конкуренцію» між націями (хоча вона, безумовно, буде існувати завжди), а про спільний фронт боротьби націй проти глобалізації та денаціоналізації. Якщо прийняти, що антинаціональний глоблізований світ є противний Богу, то національний шлях стає єдиним шляхом до Бога в суспільному житті. Очевидно, що на політичному рівні необхідно ідеологію та релігію розмежовувати, але на філософському рівні цього зробити не вдається. Нація – витвір монотеїстичної культури, і є локальним відображенням універсального. Нація – це частина, яка прагне досягнути духовної універсальності. Як на мене, це одна з основних ознак нації – справжня велика нація формує свою картину світу, осягнуту під кутом зору саме цієї нації.
 
Національний шлях до Бога – це фактична реальність значної частини релігійних практик. Ідея національної церкви супроти єдиної космополітичної церкви (а це і є де-факто національний шлях до Бога) була закладена Реформацією, а потім набула поширення і в інших гілках Християнства. Та що там казати, можна згадати ідею Богообраності народу руського Митрополита Іларіона і стає ясно – нація та релігійний універсалізм органічно поєднуються, так само як нація та загальні уявлення про справедливість і добро, які так само йдуть від універсальних релігій. Єресь – це річ дуже відносна. З точки зору конкретної конфесії всі інші конфесії навіть в рамках єдиної релігійної системи – єресь. Націоналізм прагне створити справедливе суспільство, засноване на справжній братській любові та самопожертві, на всіх Божественних чеснотах – тому я і кажу про національних шлях до Бога. «Полюби ближнього свого як самого себе» – ось що таке національна солідарність.
 
Ти правильно кажеш, що нація це спільнота, яка зруйнувала кастовість і засадничу нерівність. Нація – це спільнота вільних і рівних братів і сестер, які поєднані справжньою любов’ю і разом творять справедливе суспільство, йдуть до Абсолюту. Звичайно, ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження. Кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації.
 
Коріння суперечності між нашими позиціями полягає в тому, що ти будуєш соціально-політичну теорію на з точки зору метафізики, а я, не відкидаючи позаземне життя, будую соціально-політичну теорію на основі реальних умов земного життя. Якщо ідеальним є Царство Небесне, яке існує поза земним життям, то ми не тільки не маємо від нього відходити в земному житті, але й повинні намагатися збудувати суспільство, якнайближче до Божественного Абсолюту. Це і є нація. Невже ми повинні тільки й те робити, що чекати смерті і всі сподівання лишати на позаземне життя? Ні, ми маємо жити праведно сьогодні, і будувати праведний лад. Бог створив нас вільними і маємо на основі власної волі створити той світ, який буде якнайкращим. Тому я і кажу «Нація понад усе!», бо я впевнений, що нація – це шлях до Бога.
 
До певної міри ми можемо порівнювати різні великі епохи. Нація є безумовно вищим типом спільноти, порівняно з родом, племенем, племінним союзом, народністю чи етносом. Після нації розвиватися вже немає куди. Далі може бути лише всесвітня спільнота, але вона не виникне ніколи, якщо тільки людство не зустріне розумні позаземні види життя. Нація є вершиною суспільної еволюції і до цієї вершини дійшла меншість етносів. Більшість так і не доросли до цього. Нація повинна розвиватися кількісно, а якісно тепер повинна розвиватися внутрішньо – тобто ставати все більше справедливою в своєму внутрішньому устрою. Націю рятує перш за все її прагнення до універсалізму і те, що від нації можна перекинути місток у вічність.
 
Щодо занепаду націй – то про це говорять з моменту утворення націй. Зараз не виключення. Але є 2 суттєвих моменти. По-перше, поки що і в ближчому майбутньому національний принцип продовжуватиме бути провідним принципом політичної організації спільнот. Про це свідчить хоча б навіть кризи глобалізаційних проектів типу ЄС. А по-друге, якщо під нацією розуміти не тільки принцип державно-політичного самовизначення, але і принцип справедливості і прагнення до ідеального ладу – то нація буде актуальною вічно. Ідею нації треба наповнити революційністю і універсальністю – тоді вона стане прапором нової доби – доби соціальних і національних революцій, які на місце збанкрутілої ідеї капіталізму та глобалізації виставить ідею вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу.
 
Святослав Вишинський:
 
Спільний фронт боротьби націй проти денаціоналізації та глобалізації – це вже своєрідна (до речі, дуже цікава) спроба осмислити націоналізм як парадигму. Схожою спробою був інтегральний традиціоналізм, який осмислив премодерн не як сукупність традицій, а як парадигму (Традицію з великої літери). Але в дійсності така постановка стає можливою тільки за межами парадигми, як вірно підмітив Александр Дугин, а тому традиціоналізм та властиво світ Традиції – не одне і те саме, і традиціоналізм у Традиції не був можливий як парадигмальне мислення. На прикладі становлення парадигмального бачення націоналізму видно те, що доба націй – уже також зовні, за межами сучасності. Тому відбувається осмислення не тільки націоналізму конкретного, але націоналізму як системи націоналізмів, як устроєвого порядку. Проте на досвіді традиціоналізму ми бачимо, що така спроба програла, як систематично програє будь-який консерватизм. Я думаю, що в цьому ключі теорії парадигмального націоналізму (якщо ми його так назвемо), також не підуть далі інтелектуальної побудови. Певні підстави для їх втілення є (принаймні, в межах Европи націй), але вони недостатні – на решті ж континентів такі підстави, на мою думку, взагалі примарні (США, Росія, Індія, Китай – це de facto імперії або напів-імперії).

Звичайно, нація є одним із проявів універсального, однак саме тому вона не може сама бути чимось універсальним. Нація не може стати абсолютом, а коли вона заступає місце абсолютного – тоді це означає секуляризацію. Щодо картини світу – безперечно, кожен етнос формує свою картину світу, однак швидше все-таки етнос (і раса), а не нація – хоча це питання спірне, звичайно. Однак якщо, скажімо, в сучасних умовах постає мова про певний спільний европейський або евразійський вектор, певні такі анклави наднаціональні, тоді постає питання про місце націоналізму. Адже пан-европеїзм чи пан-евразійство є нічим іншим як проектами імперськими, а імперія як інститут є поєднанням багатоманітних факторів у цілісній ієрархічній структурі (провал Европейського Союзу засновується саме на тому, що є рівноправне представництво без конкретної збірної вісі, без основного суб’єкта, який міг би стати двигуном усіх процесів – саме тому Евросоюз змушений реалізовувати свій проект між американською та російською моделями, і саме тому проекту Евросоюзу не вистачає монолітності). В будь-якому разі під кутом зору сучасних европейських правих ми приходимо до чогось іншого, аніж просто націоналізм минулого – швидше, до ідеї імперії, яка, втім, не може бути втіленою в разі сильного націоцентризму її потенційного творця. Свого часу розвалу Російської імперії посприяв саме критикований Николаем Трубецким відхід від імперської до національної парадигми після 1848 р., що стало реакцією на націогенези її складових народів.

Далі: питання церковного життя вимагає орієнтування на українську специфіку – православне християнство як домінуючий фактор. Формальною точкою збору його є Константинополь, але це de facto фіктивний центр. Реальними є тільки Київ і Москва. Симфонія влад та полікультурність, автономність церковних утворень православної традиції є реліктами імперської матриці Візантії, однак Візантії з 1453 р. не існує, і навіть Константинополь більше не є синонімом духовного центру (наразі це перш за все Стамбул, розділений між ісламом і турецьким секуляризмом). Якщо такого канонічного центру не буде знайдено поза Москвою (чи може він бути знайдений деінде, окрім Єрусалиму?), тоді виникає загроза відміченої мною підміни християнського універсалізму націоналістичним партикуляризмом. Реформація, до якої ти апелюєш, означала початок Нового часу, тобто закладала фундамент під націогенез, однак Новий час і взагалі модерн уже вичерпали себе по факту: світ змінився, тому апелювати до минулих форм, які вже вичерпані, немає сенсу. Адже так само можна апелювати до Реформації як фундаменту капіталізму та буржуазних революцій (як іншого фактору націогенезу). Окремо слід вказати тезу про “богообраність” руського народу – чи розумів під цим Іларіон націю чи навіть етнос, яких тоді не існувало навіть концептуально? “Руський народ” у контексті Середньовіччя є нічим іншим, як збірним поняттям, котре сьогодні ми могли би по аналогії підмінити такими ж збірними поняттями, як “американський”, “европейський”, “російський” народи. Нарешті, націоналізм не стоїть на універсальних засадах моралі та етики – достатньо звернутись до Декалогу. Для націоналізму все те добре, що добре для нації, і це анулює будь-який декларований універсалізм, в т.ч. християнської етики (яку можна тлумачити і радикально, однак у межах усього християнства чи, принаймні, його частини, але аж ніяк не нації).

Кастовий устрій в Середні віки та в архаїчну добу засновувався далеко не на випадковості походження, але на глибинних уявленнях про нерівність, і ця нерівність була не тільки показною, але й de facto успадковувалась. З іншого боку, расові теоретики вбачають у кастових устроях релікти расової сегрегації після великого індоевропейського розселення, тобто знову ж таки об’єктивують касти, виступаючи тому з наднаціональних позицій (як Ганс Гюнтер, до прикладу, чи навіть більш банальні пангерманісти в дусі Г’юстона Чемберлена). Нарешті, якщо “ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження”, і “кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації” – тоді стає питання про межі, які відділяє такий підхід від лібералізму (ця межа тільки в градації, а оскільки будь-який запущений колись механізм рано чи пізно випрацьовує себе до кінця, тоді постання на тлі націоналізму ліберальних теорій є справою закономірною – як і відповідний програш націоналізму). Я не даю зараз оцінки цим явищам, я просто констатую перебіг процесів, які ніколи не повертають назад: хіба тільки симулюють повернення – для іще більшого кроку вперед – як у випадку націоналістичних рухів 1920-1930-их рр., котрі, повертаючи до своєрідної модернізованої архаїки, на ділі тільки прискорили настання постмодерну на руїнах і модерну, і архаїки.

Щодо метафізики – звичайно, я послідовно осмислюю процеси та явища перш за все з позицій філософії та метафізики, однак я не вважаю за вірну мету побудову Раю “тут і тепер”, оскільки це суперечить логіці релігій, про які ми ведемо мову. Звичайно, люди повинні будувати найбільш справедливе суспільство на основі етичних імперативів, однак недоречно вірити в те, що ідеальне суспільство може бути збудоване в рамках історії. Не йде мова про фаталізм, але питання в тому, що суб’єктом дії тепер уже навряд чи може бути нація. Якщо сьогодні ряд експертів говорять про демонтаж капіталізму, смерть філософії, ануляцію класичного суб’єкта, зняття з порядку денного навіть лібералізму, який перероджується разом із модерном у щось інше – то тим більш дивно вести мову про націю як концепт. Те, що все менше людей сприймає ідею нації як звичну чи органічну (в даному сенсі я не плутаю з етносом) – показник того, що метафізика націоналізму не відповідає метафізичній картині постмодерну, і надалі націоналізм розумітимуть усе менше.

Так само спірним є те, що найбільш ідеальне суспільство – це нація. З т.з. інтегрального традиціоналізму, до прикладу, як і метафізики язичницьких (а також монотеїстичних) релігій, початок означає повноту, абсолютність, і всі подальші еманації ідуть в напрямі донизу, тому все наступне є гіршим за попереднє, що відображається в дещо іншій перспективі також у монотеїстичній апокаліптиці. Таким чином еволюційна віра в те, що з нижчого (роду, племені) постає вище (етнос, нація) – виглядає як типово модерністський переворот (як і сама ідея прогресу та еволюції, яка суперечить метафізиці, оскільки говорить про нижчий початок, із якого може розвинутись вище – за такою логікою слід далі визнавати вірними передумови теорій Чарлза Дарвіна та Карла Маркса, оскільки це все теорії одного парадигмального порядку). Це по духу гегелівська ідея, зрештою. Однак її логічним завершенням повинна стати ідея однієї раси та однієї імперії (оцінена кимось як вершина прогресу, іншими ж – як інволюційне дно). Націоналізм, бувши запущеним у XVII-XVIII ст. як інструмент руйнації традиційного світу, тепер намагається цей процес призупинити, не давши йому зруйнувати і себе – однак хто з мечем приходить, від меча і гине. Такі глобальні процеси не зупиняються напівдорозі, оскільки, зрештою, і запускались вони з іншою метою.

Завершення розмови


0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте