Розмова на тему філософії і націоналізму (ч. 3)

Початок розмови
Продовження розмови

Святослав Вишинський:

Нарешті, нація не може претендувати на локальний універсалізм у рамках пост-історичного світу. З одного боку, дійсно ідуть процеси акцентування етнічних ідентичностей та регіоналізмів, особливо в Европі, однак усе це є продовженням єдиного процесу: спершу було зруйновано імперії як системи племен та етносів (премодерн), з яких атомізовано укрупнені на базі синтезу племен нації (модерн), а нині нації як крупні гравці знову дробляться на регіональні групи (нові квазіплемінні організми) – для більш ефективного синтезу в нові імперії (що дуже характерно для Евросоюзу, який за свою природою не може повноцінно глобалізуватись саме через відсутність вісі – але водночас ефективно американізується, позаяк США цією віссю є). Я можу погодитись, що принцип ідеального ладу та справедливості буде актуальний, з певною поправкою: до кінця часів. Однак нація у цьому контексті є тільки однією з історичних віх – не першою, і, вочевидь, не останньою, тож чи коректно зводити універсальне до партикулярного? Адже всі перечислені тобою ознаки ідеального світу (”ідея вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу”) можна легко приписати архаїчній племінній добі Золотого віку чи корпоративно-кастовому ладу романтичного Середньовіччя.

Андрій Іллєнко:
 
Мій акцент якраз на тому, що націоналізм в жодному разі не можна одягати в консервативні шати, бо дійсно “консерватизм завжди програє”. Я не згоден з тим, що націоналізм повинен бути суто оборонним – сьогодні він повинен стати революційно наступальним і ключ до цього – синтез соціального і національного, не боротьба за національну державу як таку, а боротьба за справедливу національну державу, за новий виток історії. Я згоден в тому, що нові епохи вимагають нових форм і я допускаю що в майбутньому модель централізованої нації-держави може розвинутися у радикально інші форми, але при цьому безумовно національні.

Продовжуючи попередню тезу – скоріше можна казати не про занепад нації як такої, а про занепад національної держави. Тут часто може бути підміна, коли держава ототожнюється з нацією. Але держава – вторинна, це в ідеалі технічна система обслуговування національної волі. Якщо майбутнє породить нові, більш ефективні системи реалізації національної волі, то це не означає занепад нації, а тільки навпаки, її розвиток. В часи Богдана Хмельницького все ще треба було мати свого монарха, щоб з тобою розмовляли, як з рівним, в часи Степана Бандери і все ще в наш час треба мати свою національну державу, щоб бути суб’єктом історії. В майбутньому може бути нова форма, ще більш розвинута, необхідна для історичної суб’єктності.

Проект імперії в сучасному світі активно реалізується якраз проти націй. Капіталістична антинаціональна імперія має отримати спротив не з-боку «національної» імперії (що само по собі є абсурдом), а від коаліції повноцінних націй, об’єднаних на антикапіталістичній основі. Саме такий зміст ми маємо закладати в сучасність. Деякі європейські праві, які пропонують «імперію від Дубліна до Владивостока» і з надією дивляться на «традиційну» путінську Москву, лише зайвий раз доводять, що «правий» це далеко не завжди націоналіст, хоча в останні десятиліття націоналістів прийнято записувати в «праві». Можна бути правим і при цьому ярим антинаціоналістом і космополітом. Тому «не-національні» праві в жодному разі не є авторитетом для націоналістів. Та і взагалі, я останнім часом уникаю термінів «правий» і «лівий» через неподоланну плутанину, пов’язану з цими означеннями.

Очевидно, що в часи Іларіона не існувало націй в сучасному розумінні. Але руський етнос тоді вже існував, і теза Іларіона про його богообраність є яскравим тому свідченням. Тут важливий той момент, що спільнота, хай ще не національна, а етнічна, протонаціональна, визнається суб’єктом колективної волі, колективного спасіння. Це і є національний шлях до Бога.

Націоналістичний етичний ідеал може бути універсальним з двох позицій. Якщо припустити, що кожна нація має свою етичну «правду», то цей постулат також є універсальним. А якщо ж під нацією розуміти духовну сутність, що прямує у вічність і до абсолюту, то тоді «благо нації» може бути трактоване як відповідне Богу благо. І суперечність знімається.

На певному етапі розвитку етнічних спільнот кастовий устрій мав свої причини. Але сьогодні він безповоротно пішов в небуття і нація є спільнотою вільних братів по крові і духу. Нація має бути безкласовою спільнотою – в цьому одна з цілей нового витку націоналістичної боротьби. Визнання національної спільноти як спільноти братерства і відхід від кастовості і спадковості ні в якому разі не означає запуск ліберальних механізмів, адже лібералізм антинаціональний, антиетнічний, капіталістиний, матеріалістичний, егоїстичний. А це корінним чином суперечить націоналізму. Натомість ідея рівності можливостей (але не прагнення до абсолютної рівності!) та відхід від спадкового принципу є здоровою вимогою побудови справедливого суспільства. Я не кажу про побудову ідеального суспільства, Раю. Я кажу про побудову суспільства, максимально близького до ідеального.

Постмодерн ще не отримав адекватної часу теорію нації та націоналізму, і в цьому головна проблема. Зародки цієї теорії вже формуються, і я думаю створення такої теорії – питання часу. Цим мають зайнятися сучасні націоналістичні інтелектуали. Нація має стати синонімом боротьби з капіталізмом і глобалізацією – тоді вона отримає нове дихання. Я вважаю, що історія йде шляхом ускладнення і розвитку. Кожна велика епоха є певним циклом, де є своє зародження, свій розквіт і свій занепад. А розгляд історії як невпинної деградації – це підхід контрпродуктивний і явно антинаціональний. Бо тоді первісно-общинний лад, коли націй не існувало (так само як не існувало і Християнства, і взагалі монотеїстичних релігій, до речі) є найдосконалішим. А нації, виходить – не більше ніж сходинка до ще більшої деградації. Це мені здається абсурдним. І наостанок – Гегель. Історія триває – а нація знаходиться в розвитку, бо в неї є величезний простір для цього, вона має безліч потужних ворогів, які стимулюють її до розвитку і постійної боротьби. Нація, яка поєднується з ідеєю справедливості, виходить на новий етап діалектичного розвитку, говорячи мовою Гегеля.