Тіло й Закон у ап. Павла (iii)
Як це можливо і чим по суті є гріховність, що не вичерпує поняття тіла у Павла [4, c. 61], стає нарешті зрозуміло, коли Бадью з’ясовує, що «перше з імен смерті – Закон» [2]. Відомо, що апостол протиставляє Закон Благодаті і вчить, що спасіння не в справах, а вірі. Також відомо, чим зазвичай це мотивується – бажанням подолати замкненість спільноти обраних, що монополізує благу вість. Це, звісно, справедливо, однак важливо усвідомити, що скасування іудейського закону є епізодом звільнення від рабства у Закону в принципі. І пауліністичний наголос на вірі зовсім не означає, що можна нехтувати справами; суть даної переорієнтації у твердженні про те, що самі по собі вони ще ні про що не свідчать. В кращому разі вони є необхідною, та недостатньою умовою. Кант би сказав, що справи демонструють тільки свою законовідповідність, тому в них, звісно, є легальність, та зовсім не обов’язково є моральність. Настільки ж не достатньо заявити, що переконаність в можливості спасіння «справами закону» найбільше гідна осуду за гордовиту впевненість в своїх заслугах й очікування нагороди, тоді як справжня християнська настанова значить смиренне усвідомлення тієї істини, що на все милість Божа. Натомість є доречною критика виконання заповідей з мотивів страху перед покаранням або бажанням мати репутацію зразкового громадянина. В світлі цієї критики можна сказати, що мають значення лише чисте переконання, віра, внутрішній намір і принцип дії. Лишилось тільки пояснити, чому.
Бультман показує, що для людського існування конститутивний певний спосіб самовідношення чи самоусвідомлення. Враховуючи сказане, для кожної людини «…існує дві можливості: можливість бути єдиною з собою або бути відчуженою від самої себе, роздвоєною з самою собою; можливість розпоряджатися самою собою чи втратити контроль над собою, бути підвладною чужій силі – обидві вони належать людському буттю як такому» [5, c. 65]. Яка відчуженість або роздвоєність мається на увазі? Йдеться не про що інше, як про бажання, або волю чинити те, що ти, власне, бажаєш чи волієш. І це навмисна тавтологія, адже будь-які спроби об’єктивації або ж детермінації своєї «здатності бажати» («я хочу це зробити, тому що або для того, щоб…») тим самим знищують її реальність, формуючи ворожу силу, що нібито підпорядковує собі моє бажання. Тобто не має значення, чому виконується заповідь – зі страху перед покаранням або з любові до ближнього – кожне пояснення стає причиною фундаментального розколу всередині самого суб’єкта.
Щойно забуто істину про те, що воля в принципі нічим не визначається, перед суб’єктом виникає дві можливості: або виконувати заповідь нібито проти своєї волі («тому що так треба»), або порушувати заповідь нібито за своєю волею в акті трансгресії («а я не буду!»). Що вийде з першої можливості, як завжди переконливо, показує Павло: «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» [Рим 7: 15-17].Це шлях легальності (законовіповідності), що виправдовується справами закону. Витоки й наслідки другої з них розглянуто настільки ж переконливо: «Але я не знав би гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: «Не пожадай!». Але гріх, узявши привід від заповіді, зробив у мені всяку пожадливість, бо без Закону гріх мертвий. А я колись жив без Закону, але, коли прийшла заповідь, то гріх ожив, а я вмер; і сталася мені та заповідь, що для життя, на смерть...»[Рим 7: 7-10]. Це шлях автоматичного (чи несвідомого) порушення закону, який самим порушенням тільки підтверджує дійсність того, із чим він бореться.
Тому Павло дезавуює як лицемірних «праведників», так і відвертих «грішників». Павло чудово усвідомлює комплементарність гріху й Закону: «Гріх бо був у світі й до Закону, але гріх не ставиться в провину, коли немає Закону» [Рим 5: 13], «… де ж немає Закону, немає й переступу» [Рим 4: 15]. Та вороття у райський стан, коли ще не було Закону, немає. Настільки же безперспективною є боротьба з Законом: «Але не такий дар благодаті, як переступ» [Рим 5:15]. Переступ, як вже було сказано, живить Закон самим собою, протиставляючи його і свою волю. Звідси й з’являється реалізація бажання у трансгресивній формі, «як ніби заборона показувала, що «спочатку» заборонену річ бажали як таку» [6] або «як ніби «фундаментальне» відношення між бажанням і законом здійснювалось в акті трансгресії» [6]. Словами Бадью, «саме закон фіксує об’єкт бажання й приковує до нього «волю» суб’єкта, якою б вона не була. Цей об’єктний автоматизм бажання, немислимий без закону, передвизначає суб’єкта до плотського шляху смерті» [2]. У цьому й виявляється розділеність чи ексцентричність суб’єкта, що усвідомлює букву Закону, та чинить прямо навпаки. Це, за Бадью, є емпіричною маніфестацією буття під Законом: «Людиною закону для Павла є той, у кого справа відокремлена від думки» [2].
Тому, за думкою апостола, треба раз і назавжди розірвати порочне коло Закону і його переступу, бо антидіалектика спасіння і гріха забороняє грішити і каятись, грішити і каятись. По суті каяття як відчуття провини і є епіфеноменом гріха, тобто відчуженням свого бажання. І це говориться не на адресу «плотських справ» у найбанальнішому сенсі. Бультман пояснює: той факт, що людина є тіло, сам по собі зовсім не є чимось поганим або добрим. Проте саме тому, що людина є тіло, у неї є можливість ставати доброю або поганою[5, c. 66]. Браун також не сумнівається у цілковитій новизні осмислення поняття плоті у Павла: «Плотська субстанція» не була просто тілом, нижчою, другою складовою єства людини, недисципліновані хвилювання котрої могли часом сприйматися з певною поблажливістю як такі, що обстоюють природні вимоги фізичної істоти» [4, c. 62]. Павло, між іншим згадуючи й тіло, не випадково наголошує на істинному джерелі гріха: «Бо коли ми жили за тілом, то пристрасті гріховні, що походять від Закону, діяли в наших членах, щоб приносити плід смерті. А тепер ми звільнились від Закону, умерши для того, чим були зв’язані, щоб служити нам обновленням духа, а не старістю букви» [Рим 7:5-6]. Мабуть, в дискусії про протиставлення душі і тіла у Павла на цьому вже можна поставити крапку.
Цінність думки Павла у тому, що замість хибної дихотомії душі і тіла він вводить справжній дуалізм «приватизованої» волі, яка не визнає наявності інстанцій зовнішнього примусу, і децентрованої волі, яка підтримує ілюзію підзвітності Закону й живе спокусою його переступу. А «…бути внутрішньо роздвоєним, не бути єдиним з собою – у цьому суть людського буття під гріхом» [4, c. 103]. Звідси й бере початок те хворобливе відчуття провини, що полягає у відмові від колись здійсненого вчинку. Саме про це цілком по-павлівськи писав Жак Лакан у своїй «Етиці психоаналізу»: «Виправити справу можна, але відсторонитися від вчиненого неможливо…єдине, у чому можна бути винним, так це у тому, що ви поступилися своїм бажанням» [9, c. 409]. Чи можна відмінити сам Закон, сказати важко, але його принаймні можна замінити іншим – тим, що й з’являється в Павла під іменем Закону Любові: «…тож любов – виконання Закону» [Рим 13:10]. Або, як висловив це Алістер Кроулі, «Do what thou wilt shall be the whole of the Law.Love is the Law, Love under Will» (Чини, що волієш – ось і весь Закон. Любов є Закон, Любов згідно з Волею) [8].
Бультман показує, що для людського існування конститутивний певний спосіб самовідношення чи самоусвідомлення. Враховуючи сказане, для кожної людини «…існує дві можливості: можливість бути єдиною з собою або бути відчуженою від самої себе, роздвоєною з самою собою; можливість розпоряджатися самою собою чи втратити контроль над собою, бути підвладною чужій силі – обидві вони належать людському буттю як такому» [5, c. 65]. Яка відчуженість або роздвоєність мається на увазі? Йдеться не про що інше, як про бажання, або волю чинити те, що ти, власне, бажаєш чи волієш. І це навмисна тавтологія, адже будь-які спроби об’єктивації або ж детермінації своєї «здатності бажати» («я хочу це зробити, тому що або для того, щоб…») тим самим знищують її реальність, формуючи ворожу силу, що нібито підпорядковує собі моє бажання. Тобто не має значення, чому виконується заповідь – зі страху перед покаранням або з любові до ближнього – кожне пояснення стає причиною фундаментального розколу всередині самого суб’єкта.
Щойно забуто істину про те, що воля в принципі нічим не визначається, перед суб’єктом виникає дві можливості: або виконувати заповідь нібито проти своєї волі («тому що так треба»), або порушувати заповідь нібито за своєю волею в акті трансгресії («а я не буду!»). Що вийде з першої можливості, як завжди переконливо, показує Павло: «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» [Рим 7: 15-17].Це шлях легальності (законовіповідності), що виправдовується справами закону. Витоки й наслідки другої з них розглянуто настільки ж переконливо: «Але я не знав би гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливості, коли б Закон не наказував: «Не пожадай!». Але гріх, узявши привід від заповіді, зробив у мені всяку пожадливість, бо без Закону гріх мертвий. А я колись жив без Закону, але, коли прийшла заповідь, то гріх ожив, а я вмер; і сталася мені та заповідь, що для життя, на смерть...»[Рим 7: 7-10]. Це шлях автоматичного (чи несвідомого) порушення закону, який самим порушенням тільки підтверджує дійсність того, із чим він бореться.
Тому Павло дезавуює як лицемірних «праведників», так і відвертих «грішників». Павло чудово усвідомлює комплементарність гріху й Закону: «Гріх бо був у світі й до Закону, але гріх не ставиться в провину, коли немає Закону» [Рим 5: 13], «… де ж немає Закону, немає й переступу» [Рим 4: 15]. Та вороття у райський стан, коли ще не було Закону, немає. Настільки же безперспективною є боротьба з Законом: «Але не такий дар благодаті, як переступ» [Рим 5:15]. Переступ, як вже було сказано, живить Закон самим собою, протиставляючи його і свою волю. Звідси й з’являється реалізація бажання у трансгресивній формі, «як ніби заборона показувала, що «спочатку» заборонену річ бажали як таку» [6] або «як ніби «фундаментальне» відношення між бажанням і законом здійснювалось в акті трансгресії» [6]. Словами Бадью, «саме закон фіксує об’єкт бажання й приковує до нього «волю» суб’єкта, якою б вона не була. Цей об’єктний автоматизм бажання, немислимий без закону, передвизначає суб’єкта до плотського шляху смерті» [2]. У цьому й виявляється розділеність чи ексцентричність суб’єкта, що усвідомлює букву Закону, та чинить прямо навпаки. Це, за Бадью, є емпіричною маніфестацією буття під Законом: «Людиною закону для Павла є той, у кого справа відокремлена від думки» [2].
Тому, за думкою апостола, треба раз і назавжди розірвати порочне коло Закону і його переступу, бо антидіалектика спасіння і гріха забороняє грішити і каятись, грішити і каятись. По суті каяття як відчуття провини і є епіфеноменом гріха, тобто відчуженням свого бажання. І це говориться не на адресу «плотських справ» у найбанальнішому сенсі. Бультман пояснює: той факт, що людина є тіло, сам по собі зовсім не є чимось поганим або добрим. Проте саме тому, що людина є тіло, у неї є можливість ставати доброю або поганою[5, c. 66]. Браун також не сумнівається у цілковитій новизні осмислення поняття плоті у Павла: «Плотська субстанція» не була просто тілом, нижчою, другою складовою єства людини, недисципліновані хвилювання котрої могли часом сприйматися з певною поблажливістю як такі, що обстоюють природні вимоги фізичної істоти» [4, c. 62]. Павло, між іншим згадуючи й тіло, не випадково наголошує на істинному джерелі гріха: «Бо коли ми жили за тілом, то пристрасті гріховні, що походять від Закону, діяли в наших членах, щоб приносити плід смерті. А тепер ми звільнились від Закону, умерши для того, чим були зв’язані, щоб служити нам обновленням духа, а не старістю букви» [Рим 7:5-6]. Мабуть, в дискусії про протиставлення душі і тіла у Павла на цьому вже можна поставити крапку.
Цінність думки Павла у тому, що замість хибної дихотомії душі і тіла він вводить справжній дуалізм «приватизованої» волі, яка не визнає наявності інстанцій зовнішнього примусу, і децентрованої волі, яка підтримує ілюзію підзвітності Закону й живе спокусою його переступу. А «…бути внутрішньо роздвоєним, не бути єдиним з собою – у цьому суть людського буття під гріхом» [4, c. 103]. Звідси й бере початок те хворобливе відчуття провини, що полягає у відмові від колись здійсненого вчинку. Саме про це цілком по-павлівськи писав Жак Лакан у своїй «Етиці психоаналізу»: «Виправити справу можна, але відсторонитися від вчиненого неможливо…єдине, у чому можна бути винним, так це у тому, що ви поступилися своїм бажанням» [9, c. 409]. Чи можна відмінити сам Закон, сказати важко, але його принаймні можна замінити іншим – тим, що й з’являється в Павла під іменем Закону Любові: «…тож любов – виконання Закону» [Рим 13:10]. Або, як висловив це Алістер Кроулі, «Do what thou wilt shall be the whole of the Law.Love is the Law, Love under Will» (Чини, що волієш – ось і весь Закон. Любов є Закон, Любов згідно з Волею) [8].
0 коментарів