Передумови Консервативної Революції – 2011 (Частина І)
Хоча концептуальні витоки революційного консерватизму можна знайти уже у Гердера та Фіхте [1], у творчості яких помітні яскраві антимодерністські настрої, точкою відліку, яка позначила становлення руху з подачі його перших та найважливіших ідеологів, здебільшого вважаються 20-ті роки повоєнної Німеччини або рік виходу у світ першого тому «Сутінок Європи» Освальда Шпенглера (1918). Тобто каталізатором оформлення революційного консерватизму як цілісної ідеології постає перша світова війна [9], зокрема фактор програшу Німеччини, комплекс «удару ножем в спину» маршала Пауля фон Гінденбурга та прагнення отримати реванш, пов'язаний із підписанням, за найскромнішими оцінками патріотичних німців, «несправедливого» Версальського договору 1919 року (також рік виходу у світ іншої ключової консервативно-революційної праці Освальда Шпенглера «Пруссацтво та соціалізм»).
Завершення періоду, що зажив слави еталонного, тобто з яким порівнюють пізніші спроби втілення революційного консерватизму в просторі і часі, припадає на Німеччину 1932 року, після якого, як відомо, розпочалося сходження Третього Рейху і, відповідно, практичне втілення націонал-соціалізму – ідеології, найбільше спільного з якою з-посеред решти напрямів революційного консерватизму (за класифікацією Молера [8]) мала течія фьолькіш з її доктриною «ґрунту і крові» (Blut und Boden).
Отже, хрестоматійний варіант консервативної революції та реалії українського сьогодення відділяє майже 70 років. І починаючи з виходу в світ у 1950 р. якщо не першої на дану тему, то першорядної за своїм значенням монографії щойно вже згадуваного Арміна Молера «Консервативна революція в Німеччині: 1918-1932», яка ввела в академічний вжиток цей оксюморон, тим самим давши поштовх новій дослідницькій традиції, і популяризація якої, тим не менше, мала на меті цілком практичне завдання консолідації всіх антиліберальних сил ФРН після провалу та дискредитації націонал-соціалістичного проекту та пов’язаних із ним амбіцій, тобто, знову-таки, після програшу німецького блоку у другій світовій війні (сам Молер вважав себе фашистом), голосним іменем революційного консерватизму почергово удостоювалися більш ніж різнорідні явища.
А констатація хвилі консервативно-революційних настроїв, що актуалізувалися наприкінці 90-х, не кажучи про заохочення позбавитись зайвої скромності й проводити належні паралелі між історичним еталоном революційного консерватизму та подібними процесами на власних теренах (у даному випадку – Хорватії[15]) тільки посилюють спокусу зайнятись спекуляціями на цю саму тему в українському контексті. Утім, предметом розгляду буде не інтегральний націоналізм Дмитра Донцова або консерватизм В’ячеслава Липинського, а саме українське політичне сьогодення.
Зважаючи на те, що специфічною ознакою останнього є значно більша популярність революційного консерватизму в місцевих правих та праворадикальних колах, аніж академічних установах, доречно зупинитися докладніше на найзагальніших тенденціях осмислення суті німецького зразка тими, хто на словах вітає втілення його сучасного аналога на українських теренах. Й одразу можна з впевненістю заявляти, що «революційність» даного консерватизму розуміється більшістю українських правих у суто соціальній перспективі, тобто за аналогією з принципами рівності, свободи і братерства революції 1789 року, і то не завжди в якості їх доктринальної інверсії.
Оскільки метафізика й естетика протиставляються прагматиці та політичній ангажованості руху, представники якого мають регулярно заявляти про свою позицію з того чи іншого питання у публічному інформаційному просторі, консервативна революція як принципово метаполітичне явище одразу зазнає невиправданих адаптацій з боку фанатів розбудови соціальної держави. Натомість, теорія революційного консерватизму, в своїх класичних формах спираючись лише на утопічну навіть для ХХ століття програму-максимум по здійсненню безпрецедентної в історії Європи «істинної революції», що має відмінити не тільки такий непривабливий в очах революційних консерваторів її період як Просвітництво, а й навіть Реформацію із Ренесансом, вважала похідними та факультативними програми «прогресивних» (а ми могли б додати й «регресивних») соціальних зрушень теж аж ніяк не випадково.
Закономірно виникає запитання: яким чином те, що є якщо не силою, то щонайменше субстанційною властивістю революційного консерватизму як парадигми, змогло перетворитися на його слабкість і чи не маємо ми справу з принциповою підміною понять, після якої певне явище оцінюється за діаметрально протилежною шкалою цінностей?.. Зважаючи на риторичність цього запитання, водночас відмежуємось від непотрібної дискусії про місце Realpolitik в консервативній революції: не має сенсу цитувати схвальні відгуки її провідних теоретиків щодо вагомості певного алгоритму соціальних змін й наводити свідчення їхньої інтелектуальної, публіцистичної й навіть пропагандистської активності, оскільки тут враховується тільки співвідношення акцентів, у випадку революційного консерватизму – пріоритетність «істинної» (метафізичної) революції стосовно всього іншого, у тому числі соціальної інженерії, яке, однак, зовсім не відкидається як хибне. Отже, саме визнання концептуально тонкої, але фундаментальної умови формального (sic!)пріоритету «метафізики» над «практикою» є запорукою осягнення суті феномену консервативної революції, «практичної» за визначенням. Більше того, таке визнання здійснюється саме в інтересах практики: в цьому аспекті консервативна революція повністю солідарна з 11 тезою Маркса про Фоєрбаха, згідно якою завдання полягає в тому, щоб не пояснювати, а змінити світ.
Наступне слушне запитання, яке може постати у зв’язку з наведеними міркуваннями, стосується специфіки цієї «істинності»: чим відзначається консервативна революція, крім того, що вона не є «соціальною», як її французька попередниця, або марксистська версія, спрямована на радикалізацію гасел останньої? Чи можна дати їй «катафатичне», а не суто негативне визначення?
Вже Юліус Евола, пояснюючи термін «консервативна революція» у повоєнній праці «Люди та руїни», наголошував, що змістом революції є не що інше, як «повернення назад» (від лат. re-volvere), до «витоку», однак відновленню повинні підлягати тільки принципи, а не конкретні установи й інституції як їх часткові й тимчасові втілення, тобто нагадував про «метаісторичний» та «динамічний» характер Традиції, на противагу до множини її конкретних реалізацій з маленької літери [10, c. 7–10]. Очевидно, що «консервативні» принципи, які потрібно відновити, не мають часового вектора; «повернення назад», як і «відновлення», стосується тільки свідомості людей, які забули їх або живуть за зовсім іншими світоглядними настановами.
Більше того, згідно з суттєвим зауваженням такого піонера німецького революційного консерватизму, як Артур Мьоллер ван ден Брук, повинні «зберігатися» не всі цінності, а тільки ті, які «гідні збереження». Ернст Юнґер виразив ці тези думкою про те, що революція руйнує традицію як форму, але саме тому реалізує смисл традиції [13, c. 97], тобто поняття форми охоплює як соціальні інституції, так і віджилі принципи. Й саме тому консервативна революція, за вже крилатим висловом Гуго фон Гофмансталя, консервативна за змістом і революційна за формою.
Аби уникнути двозначностей і плутанини, нагадаю, що у дослідницькій літературі стало загальним місцем виокремлення так званого «консервативного» й «революційного» полюса в складі революційного консерватизму, причому поняття «революційного» й «нігілістичного» вживаються в синонімічному порядку (хоча термін «консервативний нігілізм», мабуть, звучатиме найфантастичніше з усіх запропонованих аналогів парадоксального словосполучення «консервативна революція»).
За цих умов не буде перебільшенням теза про те, що феномен революційного консерватизму є не чим іншим, як філософсько-політичною проекцією метафізичної «переоцінки усіх цінностей» Фрідріха Ніцше, поставленої на порядок денний консервативними революціонерами після практичного підтвердження його діагнозу західної цивілізації, відомого як «бог помер» й аналогом якого є сумнозвісне «розчаклування світу» Макса Вебера. Варто погодитися, що концепт «переоцінки усіх цінностей» значно точніше передає сутність консервативної революції, аніж ідея «вічного повернення» Ніцше, яку Молер вважав спільним знаменником доволі різнорідних напрямів у межах революційного консерватизму, що вказує на специфічну філософію історії революційного консерватизму, незвідну ані до лінійної, ні до циклічної концепції [Докладніше див.: 3].
Крім того, незважаючи на те, що спадщина Фрідріха Ніцше експлуатувалася представниками всіх без винятку частин політичного спектру, тільки консервативні революціонери наважились проголосити себе його прямими спадкоємцями в політико-світоглядних засадах. Перше таке зізнання належало Томасу Манну, який у 1921 році порівняв консервативну революцію, з одного боку, з «ніцшеанством» як «синтезом консерватизму й революції», а з іншого – з «російською ідеєю», виходячи з такого міркування, що ці, на перший погляд, різні явища насправді дуже схожі за своєю релігійною природою, що «має велике майбутнє» [5, c. 515]. Можна сказати, що усі консервативні революціонери так чи інакше апелювали до ідей Фрідріха Ніцше, що дає змогу констатувати іманентне теорії революційного консерватизму «ніцшеанство».
Завершення періоду, що зажив слави еталонного, тобто з яким порівнюють пізніші спроби втілення революційного консерватизму в просторі і часі, припадає на Німеччину 1932 року, після якого, як відомо, розпочалося сходження Третього Рейху і, відповідно, практичне втілення націонал-соціалізму – ідеології, найбільше спільного з якою з-посеред решти напрямів революційного консерватизму (за класифікацією Молера [8]) мала течія фьолькіш з її доктриною «ґрунту і крові» (Blut und Boden).
Отже, хрестоматійний варіант консервативної революції та реалії українського сьогодення відділяє майже 70 років. І починаючи з виходу в світ у 1950 р. якщо не першої на дану тему, то першорядної за своїм значенням монографії щойно вже згадуваного Арміна Молера «Консервативна революція в Німеччині: 1918-1932», яка ввела в академічний вжиток цей оксюморон, тим самим давши поштовх новій дослідницькій традиції, і популяризація якої, тим не менше, мала на меті цілком практичне завдання консолідації всіх антиліберальних сил ФРН після провалу та дискредитації націонал-соціалістичного проекту та пов’язаних із ним амбіцій, тобто, знову-таки, після програшу німецького блоку у другій світовій війні (сам Молер вважав себе фашистом), голосним іменем революційного консерватизму почергово удостоювалися більш ніж різнорідні явища.
А констатація хвилі консервативно-революційних настроїв, що актуалізувалися наприкінці 90-х, не кажучи про заохочення позбавитись зайвої скромності й проводити належні паралелі між історичним еталоном революційного консерватизму та подібними процесами на власних теренах (у даному випадку – Хорватії[15]) тільки посилюють спокусу зайнятись спекуляціями на цю саму тему в українському контексті. Утім, предметом розгляду буде не інтегральний націоналізм Дмитра Донцова або консерватизм В’ячеслава Липинського, а саме українське політичне сьогодення.
Зважаючи на те, що специфічною ознакою останнього є значно більша популярність революційного консерватизму в місцевих правих та праворадикальних колах, аніж академічних установах, доречно зупинитися докладніше на найзагальніших тенденціях осмислення суті німецького зразка тими, хто на словах вітає втілення його сучасного аналога на українських теренах. Й одразу можна з впевненістю заявляти, що «революційність» даного консерватизму розуміється більшістю українських правих у суто соціальній перспективі, тобто за аналогією з принципами рівності, свободи і братерства революції 1789 року, і то не завжди в якості їх доктринальної інверсії.
Оскільки метафізика й естетика протиставляються прагматиці та політичній ангажованості руху, представники якого мають регулярно заявляти про свою позицію з того чи іншого питання у публічному інформаційному просторі, консервативна революція як принципово метаполітичне явище одразу зазнає невиправданих адаптацій з боку фанатів розбудови соціальної держави. Натомість, теорія революційного консерватизму, в своїх класичних формах спираючись лише на утопічну навіть для ХХ століття програму-максимум по здійсненню безпрецедентної в історії Європи «істинної революції», що має відмінити не тільки такий непривабливий в очах революційних консерваторів її період як Просвітництво, а й навіть Реформацію із Ренесансом, вважала похідними та факультативними програми «прогресивних» (а ми могли б додати й «регресивних») соціальних зрушень теж аж ніяк не випадково.
Закономірно виникає запитання: яким чином те, що є якщо не силою, то щонайменше субстанційною властивістю революційного консерватизму як парадигми, змогло перетворитися на його слабкість і чи не маємо ми справу з принциповою підміною понять, після якої певне явище оцінюється за діаметрально протилежною шкалою цінностей?.. Зважаючи на риторичність цього запитання, водночас відмежуємось від непотрібної дискусії про місце Realpolitik в консервативній революції: не має сенсу цитувати схвальні відгуки її провідних теоретиків щодо вагомості певного алгоритму соціальних змін й наводити свідчення їхньої інтелектуальної, публіцистичної й навіть пропагандистської активності, оскільки тут враховується тільки співвідношення акцентів, у випадку революційного консерватизму – пріоритетність «істинної» (метафізичної) революції стосовно всього іншого, у тому числі соціальної інженерії, яке, однак, зовсім не відкидається як хибне. Отже, саме визнання концептуально тонкої, але фундаментальної умови формального (sic!)пріоритету «метафізики» над «практикою» є запорукою осягнення суті феномену консервативної революції, «практичної» за визначенням. Більше того, таке визнання здійснюється саме в інтересах практики: в цьому аспекті консервативна революція повністю солідарна з 11 тезою Маркса про Фоєрбаха, згідно якою завдання полягає в тому, щоб не пояснювати, а змінити світ.
Наступне слушне запитання, яке може постати у зв’язку з наведеними міркуваннями, стосується специфіки цієї «істинності»: чим відзначається консервативна революція, крім того, що вона не є «соціальною», як її французька попередниця, або марксистська версія, спрямована на радикалізацію гасел останньої? Чи можна дати їй «катафатичне», а не суто негативне визначення?
Вже Юліус Евола, пояснюючи термін «консервативна революція» у повоєнній праці «Люди та руїни», наголошував, що змістом революції є не що інше, як «повернення назад» (від лат. re-volvere), до «витоку», однак відновленню повинні підлягати тільки принципи, а не конкретні установи й інституції як їх часткові й тимчасові втілення, тобто нагадував про «метаісторичний» та «динамічний» характер Традиції, на противагу до множини її конкретних реалізацій з маленької літери [10, c. 7–10]. Очевидно, що «консервативні» принципи, які потрібно відновити, не мають часового вектора; «повернення назад», як і «відновлення», стосується тільки свідомості людей, які забули їх або живуть за зовсім іншими світоглядними настановами.
Більше того, згідно з суттєвим зауваженням такого піонера німецького революційного консерватизму, як Артур Мьоллер ван ден Брук, повинні «зберігатися» не всі цінності, а тільки ті, які «гідні збереження». Ернст Юнґер виразив ці тези думкою про те, що революція руйнує традицію як форму, але саме тому реалізує смисл традиції [13, c. 97], тобто поняття форми охоплює як соціальні інституції, так і віджилі принципи. Й саме тому консервативна революція, за вже крилатим висловом Гуго фон Гофмансталя, консервативна за змістом і революційна за формою.
Аби уникнути двозначностей і плутанини, нагадаю, що у дослідницькій літературі стало загальним місцем виокремлення так званого «консервативного» й «революційного» полюса в складі революційного консерватизму, причому поняття «революційного» й «нігілістичного» вживаються в синонімічному порядку (хоча термін «консервативний нігілізм», мабуть, звучатиме найфантастичніше з усіх запропонованих аналогів парадоксального словосполучення «консервативна революція»).
За цих умов не буде перебільшенням теза про те, що феномен революційного консерватизму є не чим іншим, як філософсько-політичною проекцією метафізичної «переоцінки усіх цінностей» Фрідріха Ніцше, поставленої на порядок денний консервативними революціонерами після практичного підтвердження його діагнозу західної цивілізації, відомого як «бог помер» й аналогом якого є сумнозвісне «розчаклування світу» Макса Вебера. Варто погодитися, що концепт «переоцінки усіх цінностей» значно точніше передає сутність консервативної революції, аніж ідея «вічного повернення» Ніцше, яку Молер вважав спільним знаменником доволі різнорідних напрямів у межах революційного консерватизму, що вказує на специфічну філософію історії революційного консерватизму, незвідну ані до лінійної, ні до циклічної концепції [Докладніше див.: 3].
Крім того, незважаючи на те, що спадщина Фрідріха Ніцше експлуатувалася представниками всіх без винятку частин політичного спектру, тільки консервативні революціонери наважились проголосити себе його прямими спадкоємцями в політико-світоглядних засадах. Перше таке зізнання належало Томасу Манну, який у 1921 році порівняв консервативну революцію, з одного боку, з «ніцшеанством» як «синтезом консерватизму й революції», а з іншого – з «російською ідеєю», виходячи з такого міркування, що ці, на перший погляд, різні явища насправді дуже схожі за своєю релігійною природою, що «має велике майбутнє» [5, c. 515]. Можна сказати, що усі консервативні революціонери так чи інакше апелювали до ідей Фрідріха Ніцше, що дає змогу констатувати іманентне теорії революційного консерватизму «ніцшеанство».
0 коментарів